Якщо сьогодні запросити друга сходити в шинок, він справедливо подумає, що ти маєш на увазі якийсь конкретний «Шинок» — тобто заклад з такою назвою на такій-то вулиці. Якщо ж взагалі набратись сміливості й наполягти на тому, щоб піти до корчми, друг, імовірно, навіть підхопить жарт і саркастично запропонує вже й шаблі з собою взяти, мовляв — ну якщо до корчми, то вже при повному параді!

Зрештою, ви все одно потрапите у якийсь заклад, а там, вже всівшись за барну стійку — або хоча б за шинквас, — один з вас раптом спитає:

— А куди, власне, поділися наші українські шинки та корчми? Якого дідька ми в барі?!

До неба високо, до царя далеко, а до корчми близько

Корчма і шинок — заклади, які існують на території України дуже давно. І хоча вони схожі за основними функціями, проте все ж таки відрізняються. Але що виникло раніше?

Складно назвати точну дату відкриття першої корчми чи шинку, втім історики й мовознавці запевняють, що корчма все ж таки була першою. Дослідники мови минулого століття висували численні гіпотези щодо етимології цього терміна. Наприклад, його походження виводили від сербського «крма» («продає на крму» — продаж уроздріб), давньоруського — «кормъ», перського — «chorden» (їсти), турецького — «chorzama» (витрати на провізію).

Сьогодні науковці більше схиляються до думки про витоки слова з Русі, адже саме там корчма вживалася у значенні «хмільний напій». Лінгвістичний аналіз доводить, що слово походить від давньослов’янського «корчага», що означало кухоль для подачі міцного алкоголю. Ще в літописах 997 року згадувалось: «І люди налили корчагу бовтанки і сити з колодязя і дали печенігам». Слово збереглося і в українській мові до кінця ХІХ століття — для означення посудини під горілку з вузьким горлом.

Зовсім інша історія зі словом шинок. Це поняття бере початок від середньо-верхньонімецького schenke, schenk («пивниця»), а в нашій мові воно опинилося через польську (szynk) в часи пізнього Середньовіччя,  приблизно наприкінці XV століття. Вже набагато пізніше ці терміни підмінятимуть один одним.

Тож у чому принципова різниця між шинком та корчмою, якщо і там і там продавали спиртні напої? 

Де піп церкву ставить, там пан корчму ладить

Почнемо з того, що корчма має більше функцій, ніж шинок. Про це легко здогадатися, просто порівнявши їхнє місце розташування та архітектуру. Корчми знаходились при дорозі, переважно десь на околиці села чи містечка, зазвичай за 20-40 кілометрів одна від одної.

Вигляд корчми не мав якогось певного стандарту, а скоріш визначався багатьма факторами: від ландшафту навколо до місцевих традицій або роду занять свого власника. Опинившись перед корчмою, ви побачили б перед собою цілий комплекс — це і власне будинок корчмаря, і окреме місце для вживання їжі, і кімнати, як у готелі, де можна заночувати, і льох та інші прибудови для зберігання продуктів або приладдя. Таким чином, потрапивши до корчми, гість міг пообідати там і заночувати, сторгуватися, щось придбати й вирішити ділові справи, послухати музику, заспівати пісень чи потанцювати.

Для будівництва найчастіше використовували цеглу і дерево, а для даху — солому та очерет. Загалом корчма нагадувала звичайну хату, лише повну столів та лав, які про всяк випадок прибивалися до глиняної підлоги, адже, як відомо, гості траплялись різні.

Так само відрізнялись різноманіттям і назви, які давали корчмі, уособлюючи гумористичний дух українців. Так, наприклад, в Ужгороді існувала корчма, що постійно змінювала назву, адаптуючись під відповідний історичний контекст: в роки грецько-турецької війни корчма називалась «Турецькою», а в часи російсько-японської ставала «Японською».

У XVIII столітті корчма розділяється на два типи: проїзна (готель) і непроїзна (ресторан). Ті, що виконували роль готелю для подорожніх, розташовувались біля шляхів і доріг. Корчма-ресторан, своєю чергою, відігравала роль тогочасного розважально-ділового центру.

В селі може не бути церкви, але має бути корчма

З часом корчма перетворюється на осередок фінансового та юридичного управління, де розглядаються комерційні, військові та інші судові справи, а також вирішуються суспільно важливі питання. Не дивно, що в Москві ніхто й уявлення не мав, що то таке «корчма», тоді як у Києві — з його багатими на товари ринками та бурхливим життям, — це були надзвичайно важливі для міста установи. 

До початку княжої доби корчма існувала як вільна і незалежна територія. Проте князям швидко набридла така суперпозиція, і вже з XII століття такі заклади підпадають під їхнє впорядкування або, в крайньому разі, під пильний нагляд монастирів.

За литовсько-руської доби корчма переходить до рук панів, а від панів до орендарів, тож доля вільної корчми стає все сумнішою. За часів Великого князівства Литовського відкрити подібний заклад можна було лише з дозволу великого князя, а потім — сплачувати податки.

Далі право на володіння корчмами гуляло: спочатку корчми здавалися в оренду євреям, а коли вони впали в немилість князя Олександра Ягеллончика, він вирішив передати заклади в оренду християнам, ще і бонусом надавши їм додаткові пільги.

Коли в 1654 році польська шляхта отримала право набуття земельної власності, воно також розповсюдилось і на корчми – польські королі почали роздавати шляхтичам не лише замки, а й землі з «маєтками і корчмами», які нерідко захоплювалися силою. Право тримати корчми зосереджується у руках дворянства аж до середини XIX століття, а тим часом на арену виходить польське шинкарство.

Згодом саме шинок стає центром життя громади, втім, на відміну від корчми, він не має широких соціальних функцій, а радше є просто громадським місцем для спільного споживання алкоголю.

Оскільки шляхтичі вважали, що тримати шинок — це нижче їхньої гідності, але відмовитися від прибутку не хотіла, то додумалися передавати корчми в оренду євреям, і так вільна корчма поступово набувала ознак шинку.

Хорошу людину корчма не зіпсує. Погану — і церква не виправить

Коли українські землі потрапили у халепу й увійшли до складу російської імперії, вона  добралася навіть до хмільних напоїв. У XVI столітті приватна торгівля горілкою була ліквідована, а натомість з’являється царський кабак, тобто абсурдна форма державної монополії на алкоголь. Виготовлення і продаж міцних напоїв тепер було повністю зосереджено в руках царських урядовців. З 1765 року царський кабак офіційно зветься «пітєйним домом». Зрештою вони навіть в офіційних документах проходитимуть під неофіційною назвою — «місця безчинства і розпусти», кількість яких вже у 1865 році сягає 87 тис. закладів.

Коли нав’язливі спроби «кабацької» алкоголізації населення поширились на Гетьманщину, це викликало гостру реакцію і спротив людей, адже на відміну від української корчми та польського шинка, в московських кабаках заборонялося їсти й дозволялося лише пити. Коли, за словами Михайла Костомарова, «надмірне пияцтво стало всезагальною якістю», російська влада почала відкривати трактири, у яких можна було поїсти, а не тільки залити очі. Втім, враховуючи, що це нововведення також збіглося з початком політики продажу алкоголю в пляшках, спроба трактирного окультурення народу зазначала поразки. Тепер пляшка горілки, придбана в закладі, випивалася під дверима й одразу поверталась назад — як порожня тара в обмін на гроші, за які купувалася нова пляшка.

Хто корчму минає, той щастя не знає

Попри всі перипетії, які випали на складну долю корчми, вона довго зберігала свою унікальність, виконуючи функції, яких не мали інші схожого типу заклади. Корчма, перш за все, була важливим громадським місцем.

До приходу на українські терени московського алкоголізованого кабака корчма слугувала таким собі тогочасним аналогом ТРЦ, адже в прямому сенсі слова була центром торгівлі й розваг. Крім цього, корчма також виступала центром формування народної думки, підтримки традицій та звичаїв, і навіть «шлюбні контакти» укладалися саме за чаркою в корчмаря.

«Корчма — це народний клуб: сюди сходяться в години дозвілля чоловіки й приходять музиканти, збираються парубки й дівчата, для яких у дні свят музика — єдина забава», — розповідав знаменитий український етнограф (і автор тексту гімну України) Павло Чубинський,

А ось ще один опис корчми 1862 року з відомого українського часопису «Основа», який видавався членами колишнього Кирило-Мефодіївського братства: «Що Божої неділі, чи празника, після обіду, хлопці та дівчата сходяться до корчми оттанцювать, а хазяїни и жінки збираються до їх подивитись, та побалакать де очім, а під час і чарку горілки випить».

До речі, як бачимо з обох описів, у корчмі збирались не тільки чоловіки. Туди так само могли завітати й жінки, і що важливо — без жодного осуду. Якщо в європейських країнах для жінки зайти у кабак вважалося непристойним, в українській корчмі гендерна рівність була абсолютною нормою.

З розвитком шинків і зростанням їхньої популярності, жінки набули нової особливої ролі — господині шинка aka шинкарки, — а шинкарство на деякий час стало сферою панування жінок. Так, за словами Чубинського, «вся винна торгівля була в руках жінок до переходу її виключно до єврейських рук».

Водночас корчмарство вважалося суто чоловічою справою, хоча в корчмі разом із корчмарем зазвичай працювали його дружина, родичі або наймані працівники. Якщо ж ніхто з родини не мав бажання займатися ресторанною справою, корчму можна було здати в оренду.

Такий бізнес особливо приваблював тих, хто розумів, що може отримати з цього неабиякий прибуток. Саме тому траплялися випадки, коли у простих людей, які не мали так званої «криші», за борги відбирали землю разом із, власне, «бізнесом». Іноді селяни самі потрапляли в боргові ями, однак відповідальність за це часто перекладали на єврейське населення, що проявлялося у спалахах антисемітизму.

Водночас знаходилися люди, здатні приборкати такі настрої. Зокрема, Іван Франко, виступаючи на галицькому сеймі, запропонував ухвалити закон «про батьківщини» — за зразком норми, що існувала в американській правовій практиці. Відповідно до неї, землю не можна було забирати у власника, якщо від неї залежав його добробут і добробут його родини. Щоб упередити антиєврейські виступи, пропонувалося організовувати торгові та господарські спілки, відкривати власні підприємства як альтернативу єврейським і таким чином створювати здорову конкуренцію.

Окаянні люди: корчма горить, а вони плечі гріють

Українська корчма протягом тривалого часу залишалася важливим соціальним осередком, місцем зустрічей, дискусій і суперечок, головним центром формування громадської думки й спільного бачення світу.

Наприкінці ХІХ століття поняття корчма і шинок фактично змішалися, і корчма майже втратила своє значення народно-культурного осередку, перетворившись на звичайне місце для вживання алкоголю. Соціально-економічні зміни змістили акценти: шинки й корчми перестали бути єдиними центрами громадського життя. Індустріалізація та урбанізація проклали нові шляхи розвитку, залишивши такі заклади на узбіччі історії.

У 1894 році в російській імперії за ініціативи міністра фінансів Вітте було запроваджено державну монополію на торгівлю міцними напоями — відтепер продаж алкоголю мав повністю перейти до рук держави.

Так само зростала напруга довкола алкогольної політики й в західноукраїнських землях. З 1874 року правом на пропінацію — феодальним правом шляхти на виробництво та продаж алкогольних напоїв — володіло галицьке намісництво. У 1909 році відбулося остаточне «закручування всіх хмільних кранів» — було ухвалено закон про повне скасування права пропінаторів на винокуріння. Відтепер діяли нові правила: на кожні 500 жителів міста дозволявся лише один шинок. Виробництво пива, вина, горілки, лікеру та їхній продаж тепер позначалися як «гостинно-шинкарський промисел».

Отримати дозвіл на продаж горілки та інших напоїв ставало дедалі складніше через відсутність чітко затверджених вимог до закладів. У результаті можливість торгувати алкоголем здобував лише один із трьох корчмарів. Статистика це підтверджує: із 33,4 тис. прохань про надання концесій у 1910 році влада задовольнила лише 9,7 тис.

Наслідки державної політики не забарилися. Обмеження споживання алкоголю спонукали частину населення шукати нелегальні способи його придбання. Це призвело до поширення вживання сурогатів горілки сумнівної якості. Зрештою, у 1914 році було запроваджено заборону продажу алкоголю та встановлено суворе покарання за її порушення.

Остаточний удар по традиційному шинкарству завдала вже радянська влада: 28 квітня 1929 року Рада народних комісарів ухвалила декрет «Про заходи по боротьбі з самогоном і шинкарством», яким цей тип закладів було фактично ліквідовано.

Те, що корчми й шинки пережили численні реформи й обмеження, закони й заборони, які, здавалося б, мали остаточно їх знищити, лише підтверджує: для суспільства вони були значно більшим явищем, ніж просто місце продажу алкоголю. Йшлося не стільки про горілку, скільки про дух — а от за нього вже варто і випити!